11 лютого 2012 року в фойє приміщення управління у справах сім’ї та молоді
(вул. Заслонова, 6) відбувся творчий вечір поета Петра Лютенка «Римуються
миттєвості…». Організаторами заходу
виступили Гоян В.І., депутат міської ради Квятковський В.С., Шалашний О.В.,
Ярошенко О.Л.
Захід відкрила перший заступник міського голови Марія Василівна Мазур, яка
зазначила, що в нашому місті дуже багато талановитих людей, справжніх
патріотів, до когорти яких відноситься і поет Петро Лютенко.
Петро Лютенко прочитав власні вірші, написані в різні роки, які вже увійшли
в спільні поетичні збірки, випущені як у нашому місті, так і за його межами. За
словами автора, мета вечора полягала в своєрідному підбитті творчих підсумків і
спілкуванні з аудиторією за допомогою поетичного слова.
Усі, хто прийшов на вечір мали змогу бути не тільки глядачами, але й
безпосередніми учасниками. Так, своє ставлення до творчості Петра Лютенка
виказали члени літературних об’єднань «Промінь», «Ліра», «Аркадійський клуб», просто
шанувальники поетичного слова.
Поети, серед яких Катерина Казначеєва, Олександр Корембліт, Людмила
Шиманська, Михайло Нізовцов, Валентина Присяжна, Іван Янчевський почитали
власні твори. Друзі «винуватця» вечора декламували його вірші.
Про таких людей, як Петро Лютенко, влучно висловився видатний історик,
академік Богдан Сушинський: "К творческим людям города относятся те, кто
влюблены в родное слово, в литературное творчество, готовые бытие свое положить
на алтарь общественной деятельности, зажечь огонь творческой и духовной жизни,
рассеять серую пелену беспросветной провинциальности… истинно творческих,
интеллигентных, настоящих аристократов духа, поэтические произведения, которых
обладают своим мировосприятием, своим национальным и социальным виденьем,
которые умеют философски воспринимать украинские реалии”.
Відома в області поетеса Жанна Савицька охарактеризувала твори Петра
Лютенка так: "Талановиті вірші Петра Лютенка є водночас і сповіддю, і
звинувачувальною промовою. Гострий внутрішній зір митця і благословенна непокірність ліричної душі поета законам
долі, суспільства, фатуму призводить до того душевного дискомфорту, з хаосу
якого проростають пронизливі, з гіркотою вірші”.
По завершенні вечора Петро Лютенко
висловив слова вдячності організаторам вечора та усім, хто взяв у ньому
участь.
За інформацією управління
у справах сім’ї та молоді міської ради
ВІРШІ ПЕТРА ЛЮТЕНКА
* * *
Римуються миттєвості,
Шалені і обачливі.
Відмінністю, від’ємністю
Часу лише завдячую.
Сплюндрованою вірою
Роки лиш промайнуть,
Сокиру свою вирию
Та й піду на війну.
Забуду про кохання я
(Яке ж воно в війну?)
І в Авгієві стайні
Пегаса зажену.
А потім я палитиму
Папір перенасичений
Брехливими молитвами,
Що з себе колись вичавив.
Обіцянки згоратимуть,
І каяття – горітиме.
Я привід добрий матиму
За себе порадіти.
Все, що раніш відстоював -
Вогню усе віддав...
То я війну з собою вів,
Не виграв – не програв.
Злякалися? Не бійтеся,
Хай вороги хвилюються.
Все, як завжди, обійдеться...
Миттєвості римуються.
"Нежданная, обманная
эпоха
В сердцах прислуги разбудила страсть.
Дано сегодня каждому пройдохе
Пролезть в законодательную власть»
Г. Якушев
***
Эпоха – дрянь, еще дряннее слуги.
Пройдоха на пройдохе
– вот дела…
Набить карманы денежками туго,
Эпоха этим люмпенам дала.
Но им богатства показалось мало,
Им, негодяям, - власти подавай,
Но не эпоха ведь… голосовала,
То мы земной им подарили рай!
Теперь вот тянем, каждый свои, плýги
И силы нет – в мечи перековать.
Ах, господа, как хочется мне в …слуги,
Как долго мне своей эпохи ждать!
***
Лікарю мій лікарю, Час мій необачний,
Я стаю калікою від твоїх призначень.
Біль лишень загострюєш, кат в халаті білому,
І щодня нарощуєш в Душу крововиливи.
Наковтавсь пігулок я від нудьги й
самотності,
І пішли прогулянки в бік невідворотності,
Де суцільна темрява робить нас байдужими,
Та чомусь ще жевріє думка про одужання.
Розуміє мозок мій, що не все ще втрачено,
Час вгадає з дозами всіх своїх призначень,
І тоді, напевно я, все ж таки
отямлюся
Виринувши з темряви, де пройшло життя усе.
Мариться
Щось вже відбудеться,
мабуть, невдовзі,
Сірою хмарою небо
впаде...
Комбриг наш шановний,
Григорій Котовський,
З постаменту
величного в місто зійде.
Куди ж то він рушить,
залізобетонний?
До чого закличе герой
півзабутий?
Будитиме місто ліниве
і сонне,
Вселятиме в душі
сп’янілі нам смуток?!
А може збере своє
військо шалене,
Щоб махом єдиним тим
військом пройти,
Звільнивши від
дійсності нас, полонених,
І кожному місце у...
війську знайти.
………………………………………………..
Та, мари безглузді,
по волі вже, тануть,
Знов
дійсність-злодюга, диктує своє.
Котовчани котовцями більше не стануть...
Я щиро шкодую, що так воно є.
Хандра
Не
читается мне и не пишется,
Захватила
всю Душу хандра…
То ли
осень слезливая близится,
То
ли снова я принял с утра?!
Не
считаю себя алкоголиком,
Я
ведь так, по чуть- чуть, от тоски,
Чтоб
синхронно все шарики-ролики,
В
нужном русле вращали мозги.
Я
ведь так, чтобы взглядом прищуренным,
Созерцать
вокруг лживое племечко,
Чтоб
не ляпнуть, чего-нибудь, с дуру им,
На
похабное сетуя времечко.
Не
способен ломать-перестраивать,
Я
мосты через реку Забвения,
А
вот Душу, по капельке, спаивать,
Это –
да! Во ее же спасение!
А
иначе, Душа моя хрупкая,
Мысли
хлипкие, жалкие,
странные,
Искусает
дырявыми зубками,
Сделав
их еще более рваными.
Чтоб
дошло к вам, когда вдруг напишется,
И,
пусть всуе, но все ж прочитается,
Рифма
- стерва бродячая, лижется
И
в стакан, так легко… наливается
* * *
Поет Лиха Година,
Народжений
для сліз,
Чутливий,
мов дитина,
До
наших з вами криз.
„Ну
що ти можеш, друже?
Від
сліз не скресне крига.
Її
ім’я – Байдужість,
Вона
несе нам лихо.
На
що ти здатен, милий,
Коли
зима навколо?
Вірші
б твої зігріли,
Та
все ж міцніший холод.
Він
душі розтинає
На
тлі сучасних скрут,
А
ти собі вселяєш,
Що
так потрібен тут.
Тебе
ніхто не слуха,
Тож
забирайся, йди,
З
таким плаксивим другом,
Не
довго й до біди.
Зніяковів
мій друже,
З
очей сльозу він стер
І
раптом занедужав,
І
став, як всі, тепер.
І
став він, як крижина
(взяла
своє зима),
Поет
Лиха Година,
Відкинутий
всіма.
Про
що він тепер мріє,
Став
часткою усіх?!
А
холод скаженіє,
Довкола
знову сніг
